«Ми були впевнені, що нас тут чекають»
Які бізнес-проекти у Львові та області запускають переселенці з Донбасу і Криму

Окупація і війна змушує людей залишати власні домівки, роботу та починати життя з чистого аркуша. Два роки тому у Донецьку Євген продавав автозапчастини, а Наталя в Алчевську спокійно бавила маля. Однак нові умови життя змушують активізуватись. У Львові Євген відкрив унікальну кав'ярню із грецькою кавою, а Наталя облаштувала на власному подвір'ї дві еко-ферми.

Проте не всім під силу відмовитись від попереднього життя. Тому Оксана з чоловіком переїхали на Львівщину із дев'ятьма собаками, яких вони розводять на продаж. А Оксана із Сімферополя і далі виготовляє магнітики, тільки тепер у власній майстерні.

Аби допомогти переселенцям працевлаштуватись та адаптуватись до нових умов життя, ГО «Клуб ділових людей» та міжнародний фонд «Відродження» організували перший бізнес-інкубатор для вимушено переміщених осіб «Новий відлік».

Після інтенсивного двомісячного бізнес-навчання серед 64 учасників проекту відібрали 15 переможців із найкращими бізнес-планами. Ці 15 переселенців отримають грант до 100 тис. грн від фонду «Відродження» на розвиток власного бізнесу.

ZAXID.NET вирішив розповісти про п'ятірку лідерів, котрі очолили рейтинг найкращих бізнес-проектів.

Наталія Марійчук, перепелина ферма та проект еко-ферми для вирощування зелені
«На Львівщину ми переїхали у червні 2014 року. Наше місто – Алчевськ – знаходиться на межі Донецької та Луганської областей. Район завжди був депресивний. Із початком війни завод, що годував місто, повністю зупинився. Над головами почали літати військові літаки. Було страшно. Мій чоловік хотів перечекати, доки це скінчиться. Я ж чекати не хотіла: забрала дітей і вирушила до Львова», - розповідає про свій переїзд Наталя Марійчук.

Перших півтора місяці Наталя із дітьми жили в подруги в Сколе. Згодом орендували будинок в Городку, а звідти переїхали до села Шоломинь, неподалік Львова. Наталя розповідає, що переїжджали двома родинами – разом із сестрою. Загалом – 13 людей.
Спочатку переселенка хотіла реалізувати проект дитячого кафе, проте коли почала рахувати видатки, то зрозуміла, що мрія – недосяжна. На одному з тренінгів, де була Наталя, розповідали про перепелів. Відтак жінка зацікавилась цією темою, вивчила ринок і дійшла висновку, що перепелина ферма – це вигідна справа. Так Наталя почала втілювати ідею в життя.

Навесні цього року жінка вже проходила коротке бізнес-навчання від Міжнародної організації міграції та виграла грант $2,5 тис. для реалізації проекту перепелиної міні-ферми. Її вже готова перепелина міні-ферма налічує близько 900 птиць – це і дорослі птахи, які несуть яйця, і зовсім маленькі пташенята.
Наталя Марійчук на подвір'ї будинку
«Чому ми прийшли ще й до еко-ферми із зеленню? У нас поблизу будинку є невеличкий город. Я виростила на ньому трошки зелені й вирішила продати її на ринку. Так помітила, що домашню зелень продають тільки сезонно, а не цілий рік. Мені прийшла ідея зробити теплицю, де б постійно вирощувалась зелень, але не звичайна, як-от кріп чи петрушка, а базилік, рукола, кінза, салати», - пояснює Наталя.

Наталя зазначає, що для неї важливо, аби продукти були екологічно чистими. У більшості випадків в теплицях зелень вирощують з хімічними домішками, аби рослини виростали швидше.

«Я ж хочу робити еко-продукти. «Дідівським» способом їх вирощувати буде занадто довго. Тому на грант я подала проект теплиці, облаштованої системою гідропоніки – спеціальної системи екологічного вирощування рослин без ґрунту. В Україні така система використовується вкрай рідко, хоча в Європі вона доволі поширена», - пояснила Наталя Марійчук.
Для того, аби зелень виросла в системі гідропоніки, потрібно до 30 днів, залежно від виду рослин. Особливість цієї системи також в тому, що рослини продаватимуться із корінням, в горщечках, тобто вони будуть завжди свіжими та можуть стояти декілька днів у покупців вдома. Якщо Наталі вдасться швидко закупити все необхідне для теплиці обладнання, то вже в грудні вона зможе вийти на ринок.

«Вартість нашої зелені буде трошечки дорожча від тієї, що є на ринку. Проте наш продукт не для продажу бабусями на ринках, а для магазинів чи ресторанів – це бізнес для бізнесу», - додала переселенка.
Оксана Овсюк, проект племінного розплідника «Баяз Бурі»
Оксана та Руслан приїхали до Львова із Севастополя. Там у подружжя був професійний племінний розплідник середньоазіатських вівчарок.

«Ми почали виїжджати одразу після референдуму. Він відбувся 16 березня, а ми почали переїжджати 18-го. Руслан змушений був їздити п'ять разів, доки не вивіз всіх собак. Через місяць ми нарешті вивезли всіх тварин, а я поїхала поїздом, бо в машині не було місця», - розповідає Оксана.

Спочатку подружжя переїхало в Сколе та жило там рік, а потім викупили будинок поблизу невеличкого містечка Судова Вишня. На час переїзду собак передали в інші розплідники. Проте одразу після поселення тварин забрали назад до власників.
«Нам дуже допоміг львівський клуб offroader'ів (екстремальне водіння по бездоріжжю, - ред). Вони приїхали із необхідним матеріалом та самотужки зварили шість вольєрів для наших собак. Ми просто написали про свої потреби у соцмережах, а вони відгукнулись», - розповідає власниця розплідника.

Власне, потреба в якісних вольєрах для цуценят і спонукала її податись на грант від «Нового відліку». Середньоазіатських вівчарок потрібно вирощувати на вулиці, але, щоб вони були здорові, вольєри мають бути комфортні та теплі.

«Наразі ми замовили три щенятники. Так ми зможемо відновити повноцінну роботу розплідника. Якби у нас не було вольєрів для щенят, то ми б в'язали тільки одну суку, щоб не втратити засобів для існування», - сказала Оксана.
Оксана із чоловіком Русланом
Подружжя розповідає, що з Криму поїхали через політичні переконання, а не через війну чи економічну кризу. Батьки ж були проти їхнього переїзду, хоча зараз змирились з рішенням дітей та невдовзі збираються приїхати в гості. Оксана припускає, що після купівлі будинку, батьки усвідомили серйозні наміри дітей.

«Для мене найважчими були перші два місяці після переїзду: у мене була депресія. Ми жили в старому домі в Сколе, постійно йшли дощі. Собак в нас тоді ще не було, тільки коти. І от, коли Руслан був на роботі, я постійно лежала на старому дивані і не розуміла, як я буду жити далі», - розповідає переселенка.
Про «Новий відлік» Оксана дізналась із організації «Крим SOS». Волонтери зателефонували їй та запропонували взяти участь в проекті. Це викликало неабиякий подив переселенки, бо свій розплідник вона ніколи не вважала бізнесом. Проте її зацікавили безкоштовне двомісячне навчання, бо такі курси дорогі, а тут – пропонують безкоштовно.

«Під час навчань мене шокувало, що багато речей, про які нам розповідали, я робила, проте на чисто інтуїтивному рівні. В інших учасників було багато цікавих проектів, тому я не думала, що нас оберуть», - пригадує Оксана.
Усніє Умерова, проект кейтерингової компанії кримсько-татарської кухні
Усніє переїхала до Львова, а потім до Дрогобича, із двома доньками та чоловіком. Вона розповідає, що переїжджати з Сімферополя сім'я вирішила одразу після референдуму в Криму.

«Із появою «зелених чоловічків», перед референдумом, проукраїнські активісти почали зникати. Був момент, коли «зелені чоловічки» ходили вночі по домівках і хрестиком відмічали, де живуть татари. Ми не знали, чого чекати. Наші чоловіки брали підручні матеріали і ходили патрулювати околиці», - пригадує переселенка.

Тоді ж батько Усніє купив дітям квитки до Львова. Вона розповідає, що обрали Львів, бо мер міста публічно запрошував всіх переселенців. «Ми були впевнені, що нас тут чекають», - каже Усніє.
У відділі соцзахисту подружжю одразу знайшли орендоване житло в Дрогобичі, а Осману – чоловікові Усніє – роботу в місцевому ресторані.

«Коли ми приїхали, багатьох слів не знали, зокрема «бульба» чи «пляцки». Мого чоловіка у перший робочий день в ресторані попросили приготувати пляцки. Він не знав, що це. Осман подумав, що це танцювати, ніби похідне від російського «пляски». Осман запитав: «Що прямо вже?», а вони йому: «Як можеш вже, то давай вже». Чоловік подумав, що тут така традиція: у перший робочий день танцювати», - сміється вона.
Родичі подружжя залишились в Криму, бо залишати майно без нагляду в Криму - небезпечно. Жінка наголошує, що татари в Криму зазнають більших утисків, аніж інші мешканці півострова.

«Мій чоловік не міг знайти роботу, бо він татарин. Те ж сталось із моїм батьком. Він 15 років відпрацював на одну фірму. Коли прийшли росіяни, його звільнили, бо потрібно було забезпечити роботою донецьких. Після закінчення Майдану я думала, що ми нарешті почнемо жити вільно. Однак цього не сталось», - каже Усніє.

«Моя молодша – дворічна Венера – ще не розуміє, що ми переїхали і що щось сталось, а старша донька – 6-річна Мірьєм – дуже сумує за малою батьківщиною. Вона саме тут почала ходити в садочок і почала говорити українською, якої раніше і не чула. Коли ми вже приїжджали в гості до батьків в Крим, вона говорила з ними українською. Виходить, що ми з дітьми говоримо татарською, а діти між собою – українською», - розповідає матір.

Усніє каже, що говорити українською для її сім'ї – це питання поваги до України та українців.
«У процесі обживання в Дрогобичі, знайомств з місцевими ми звернули увагу, що людям дуже подобається наша національна кухня. Моя коліжанка попросила приносити їй та співробітницям обіди в офіс. Це було десь у січні. Осман зробив мені саморобну термосумку і я розносила нею їжу», - пригадує вона.

Жінка розносила замовникам пиріжки та самсу. Попит на татарську їжу зростав, однак Усніє не могла обслужити більше, ніж 30 людей. Тож подружжя вирішило відкрити ятку на ринку, аби люди приходили самі та купували їжу.

«У нас готує чоловік – він за освітою кулінар. Осман готує все, що стосується національних та перших страв. Я більше люблю щось пекти, займатись тістом. Він - мої руки, а я, так би мовити, менеджер: ставлю задачу», - розповідає Усніє.

Кожного дня переселенці вигадують нове меню для своєї ятки. Часом дослухаються до побажань місцевих та готують на замовлення.

«Нас просять приготувати вареники або польський борщ. Хоча люди вже звикли і до татарської кухні. Дуже популярними є плов та далма – фарширований перець. Ми стерли стереотипи», - каже Усніє.
На проект «Новий відлік» Усніє дуже хотіла потрапити: вона постійно шукала в соцмережах різні тренінги та навчання. Навесні вона натрапила на оголошення про набір до «Нового відліку» в Києві і пошукала таку ж ініціативу у Львові.

«На проект я подавалась із ідеєю кейтерингової компанії кримсько-татарської кухні. Я хочу розвинути нашу справу і готувати безпосередньо тут. Бо зараз декому ми змушені відмовляти через те, що готуємо страви вдома.

Окрім того, ми хочемо обслуговувати весілля, банкети на виїзді. Це наступний крок нашого розширення. Для цього нам потрібне професійне обладнання, яке б дозволяло постійно тримати їжу гарячою. Весь грант піде на кухонне обладнання», - пояснює Усніє.
Євген Терещенко, проект кав'ярні грецької кави «Фраппе»
Із окупованого Донецька Євген із вагітною дружиною виїжджали 26 липня, коли вже велись військові дії. Переселенець каже, що вони з дружиною ніяк не могли наважитись покинути рідний дім.

«Щоб виїхати з Донецька, ми мусили поїхати на прострільну дорогу. І от ми їдемо машиною, а на зустріч нам танк. Це виявились українські війська. Ми дістали український прапор і все було добре. Проте я не уявляю, що би було, якби це були ДНРівці», - пригадує Євген.

Він каже, що прийняв остаточне рішення переїхати, коли поблизу супермаркету, в якому була його дружина, розірвався снаряд. Тоді надії на перемир'я розвінчались остаточно. Донечку, котра вже народилась у Львові, назвали Веронікою, що означає віра в перемогу.

«Ми переїхали до Львова, до мого товариша. Перший час - місяці два - ми жили у нього, а потім зняли квартиру. Спочатку я спробував разом із другом відкрити СТО. Я до переїзду продавав автозапчастини, а друг займався ремонтом автомобілів», - розповідає переселенець.

Однак ідея зі СТО прогоріла. Тож пізніше Євген вирішив відкрити кав'ярню із напоями за грецькими рецептами – холодною кавою, шоколадом та коктейлями. Євген вирішив переорієнтуватись на каву, бо тривалий час жив в Греції та працював там в кафе й ресторанах.

«Унікальність нашого закладу – грецькі рецепти. Жоден сорт кави не можна так збити, окрім тієї, що я привожу з Греції. Окрім фраппе, я ще й також роблю фредо – охолоджену каву. Каву я привожу з Греції, шоколад – з Італії та Бельгії.

За словами Євгена, місце для кав'ярні (проспект Чорновола, 57) обирали випадково: поблизу дому та біля зупинки. Окрім того, поряд з кафе – магазин з тортиками. Тому вирішили, що це місце чудове.

Для запуску кав'ярні переселенці позичили кошти в друзів та зібрали всі свої заощадження – разом близько 65 тис. грн. Вже пізніше дізнались про проект «Новий відлік».

«Перше, чого я навчився і почав одразу втілювати в життя – реклама та брендування. Зокрема грант, який ми виграємо, хочемо витратити на розроблення бренду», - пояснює підприємець.

Крім того, грант дозволить відкрити літній майданчик та відкрити ще одне кафе. За бізнес-планом, Євген має відкрити три кав'ярні у Львові та 17 закладів по франчайзингу у всій країні.

«Всередині жовтня ми плануємо відкрити заклад у великому торговому центрі, оскільки там великий потік людей. Вони гуляють та охоче беруть каву із собою. Взимку ми робитимемо акцент на шоколаді та на гарячій каві. Я постійно вигадую щось нове. Наші клієнти кажуть, що в жодному закладі Львова не роблять такої кави, як у нас», - говорить Євген.

Оксана Дуброва, проект майстерні магнітів
На відміну від більшості переселенців, Оксана переїхала з Криму до Львова не одразу після референдуму, а через півроку, - у вересні. Дівчина стверджує, що залишилась, бо вважала, що проукраїнські активісти потрібні були Криму. Однак дуже швидко зрозуміла, що змінити Крим зсередини – вже неможливо.

Деякий час у Львові Оксана жила в хостелах та готелях, квартири переселенцям здають неохоче. А от роботу за оголошенням в газеті знайшла швидко.

«Це перша або друга газета, яку я купила тут. Побачила оголошення, зателефонувала. Так я й знайшла собі роботу на фабриці ялинкових іграшок. Я працювала там до лютого, а потім вирішила розвивати власну справу», - розповідає переселенка.
Ідея з магнітною майстернею прийшла не просто так. За освітою Оксана - географ та фінансист, але останні роки в Криму працювала в магнітній майстерні – розмальовувала магнітики.

Вона пояснює, що у Львові туристична галузь більш розвинута, ніж в Сімферополі, де туристи є тільки два з половиною місяці. Тому вирішила спробувати власні сили.

«Малювати я не вчилась. Моя мама художниця, тому сувеніри та малюнки у нас вдома були завжди. Мама гарно вирізає фігурки із фруктів, проте заробляє на життя у зовсім іншій галузі, бо в Криму хенд-мейд і мистецтво нікому майже нецікаві», - пояснює дівчина.
«У створенні своєї магнітної майстерні ми будемо орієнтуватись не на Львів, а на менші міста. Зазвичай для них ніхто не виготовляє сувенірів, тож купити щось на згадку з маленького міста доволі важко. Для великих міст, де обіг товару перевищує мільйон штук, магніти замовляють в Китаї. Вони роблять набагато дешевше і менш якісно», - пояснює майстриня.

Майбутніх клієнтів Олена шукає самотужки – серед власників ресторанів, готелів та сувенірних крамничок в маленьких містах. Зараз переселенка виготовляє в себе вдома магніти на замовлення. Загалом 100- 150 штук займає майже місяць часу.

Спочатку ескізи магнітів вона виліплює із пластиліну або з полімерної глини. Із цього зразка виливається силіконова форма і вже в силіконову форму заливаються майбутні магніти з гіпсу. Далі треба зачекати, поки магніти висохнуть і можна розмальовувати. Фарби і гіпс застигають при кімнатній температурі.
«Оголошення про «Новий відлік» я побачила в Facebook і подала заявку на розвиток майстерні магнітів. Чесно кажучи, мене більше захопило навчання, яке вони пропонували. Я не сподівалась, що мене оберуть, бо ж магніти - це щось таке незначне, несерйозне», - зізнається фіналістка проекту.

Грант потрібен для оренди приміщення майстерні, обладнання – столів, спеціальних ламп, кісточок і фарби, які доволі дорогі, аерограф – пристрій який дозволяє робити плавні переходи від одного кольору до іншого – та стіл для нього.

За бізнес планом, в майстерні має працювати, окрім Оксани, ще двоє працівників – це програма мінімум. У перспективі дівчина хоче відкрити ще хоча б три майстерні. Одна з них працювала б на закордон, бо іноземці дуже цінують власноруч виготовлені речі. А до грудня дівчина хоче встигнути виготовити гіпсові ялинкові іграшки.